Акторка, телеведуча, засновниця кулінарної студії «Картата потата» Даша Малахова відкрила загальноосвітню школу Claris Verbis. Восени 2018 року почав заняття один сьомий клас, а вже наступного року школа планує працювати в повноформатному режимі.
Для блогу Lenovo Даша розповіла, чому створила Claris Verbis, чим навчання там відрізняється від звичайної освіти, і що потрібно школі, щоб виховати щасливих і самодостатніх дітей.
Дашо, у вашій кулінарній студії «Картата потата» діти вчаться не просто готувати, а відчувати світ на смак і на дотик. У світі, де дитині на кухні найчастіше говорять: «Відійди», «Не чіпай», «Не грай із їжею», — це незвичний підхід. Школа Claris Verbis також дуже відрізняється від традиційної системи освіти?
У нас звикли вважати, що інноваційне, альтернативне — це обов’язково щось, спрямоване в інший бік. У цьому сенсі Claris Verbis — класична школа. Ми ліцензовані в Міністерстві освіти, використовуємо загальноприйняту навчальну програму. Тільки підхід до навчання в нас зовсім інший, ми працюємо в іншому ритмі.
«Картата потата» з’явилася десять років тому. Про дитячу кулінарію тоді ніхто не замислювався, ми були першими. А зараз цю ідею використовують сповна, проводять майстер-класи в ресторанах. Мені здається, з нашими освітніми ідеями теж так вийде: через якийсь час вони будуть актуальні в багатьох українських школах.
А як виникла ідея відкрити загальноосвітню школу?
Мені не було куди водити власну дитину. Матяшу було некомфортно, нецікаво в його школі. А я з тих людей, які, якщо їх щось не влаштовує, беруть і роблять це по-своєму — так, як вважають за потрібне.
Завдяки освітній реформі кожен українець отримав можливість відкрити власну приватну школу. Ми скористалися цим шансом. Зараз набрали один клас, експериментальний, а з наступного року оголосимо повний набір.
Ця реформа — величезний крок для української освіти. До неї приватні альтернативні школи вели подвійну гру: дітей навчали за однією програмою, а для районних адміністрацій і міносвіти існував паралельний журнал. Зараз ці вимоги анульовані, можна працювати відкрито, абсолютно щиро й чесно, саме вчити, а не імітувати навчання. Я впевнена, що протягом наступних десяти років на нас чекають неймовірні події в українській освіті.
Дашо, розкажіть докладніше, який підхід до навчання ви обрали. Хто розробляє навчальні плани, методики?
У нас чудовий керівник навчального процесу Інна Дьоміна. Вона використовує методику інтегрованих предметів. Тобто в одному предметі в нас об’єднані, наприклад, точні науки (алгебра, геометрія, фізика, креслення) та праця. В іншому — природничі дисципліни: біологія, хімія, фізика (але вже під іншим кутом), географія. У нас є історія літератури. Ми викладаємо основи гуманізму — цей предмет, мені здається, взагалі основне, що діти повинні вивчати в школі.
При цьому креслення і праця так само важливі, як фізика або мови. Мені завжди здавалося неправильним, що діти поглинають у школі стільки інформації, але навряд чи зможуть застосувати її на практиці. Мені хочеться, щоб вони отримували практичну користь від того, що вивчають, щоб відчували силу знань у руках, а не на папері, щоб підліток удома міг елементарно відрізати й постелити шматок лінолеуму. «Ми вчимося не для школи, а для життя» — такий наш неофіційний слоган.
Нарівні з IQ ми розвиваємо і EQ — емоційний інтелект, який робить нас людьми. Зараз можна багато почути про те, що нас у всіх професіях скоро замінять роботи. Але є речі, доступні лише людському розуму: критичне мислення, нестандартний підхід, аналітичні навички — не діджитал-аналітика, а ситуативний живий аналіз, завдяки якому ми іноді приймаємо абсолютно несподівані рішення. Усе це ми й намагаємося розвивати в нашій школі.
Ми передусім хочемо, щоб дитина навчалася не під тиском зовнішніх чинників, а тому що їй це подобається й цікаво, щоб вона сяяла зсередини.
А що має бути присутнім в освіті підлітка і взагалі у школі, щоб йому було цікаво, щоб він сяяв зсередини?
Перш за все, не повинно бути насильства — як фізичного, так і психологічного. Це саме той чинник, який змушує дитину завмерти, «кусатися» або бігти. Ми поважаємо особистість кожного учня, хоча й доводиться в деяких моментах чітко позначати кордони.
Ось, наприклад, коробка з мобільними телефонами — вони в нас не дозволені. Тож у Claris Verbis немає вседозволеності, ми прищеплюємо самодисципліну, в тому числі й на власному прикладі.
Якщо говорити про те, що повинно бути, — у першу чергу це розуміння, співчуття до підлітка.
Середня школа — дуже складний період. Підліток у цьому віці гормонально перевантажений, емоційно нестабільний, він вчиться керувати складною системою — самим собою. Йому справді дуже непросто. Але ніхто не розуміє цього, не входить у його становище, не підтримує. Із цим пов’язана більшість підліткових проблем. Тому, я вважаю, співчуття має бути на першому місці.
По-друге, мені здається важливим те, щоб у школі з дітьми працювали успішні люди. Під «успішними» я маю на увазі не «багаті» або «відомі», а «самореалізовані». Це люди, яким приносить щастя те, що вони роблять у житті.
У дітей мало життєвого досвіду, зате дуже розвинена інтуїція, і вони тонко зчитують внутрішній стан своїх учителів. Ви можете говорити їм будь-що, але вони відчувають, що стоїть за вашими словами. Ось чому неуспішний вчитель, який не реалізував себе, не може зробити успішним свого учня.
Третій важливий момент — повага. Вона має бути фоном у шкільних стосунках — повага керівництва до педагогів, повага педагогів до дітей і один до одного, повага дітей до однолітків, учителів і до школи в цілому.
Мені здається, у такому поєднанні, де є співчуття й розуміння, де є сильні життєві приклади та взаємна повага, закладається потужна основа на все життя.
Сучасні підлітки дуже технологічні. Наскільки у Claris Verbis приділяється увага інформаційним технологіям? Які знання ви даєте дітям у цьому напрямку?
Саме сьогодні в нас цілий день заняття з IT, які тривають близько шести годин.
Нам дуже пощастило з викладачем IT. Йому 19 років, він навчається в КПІ, уже досить давно веде гуртки з інформаційних технологій. Він дуже «заразний» айтішник — любить свою справу і просто світиться нею.
Нам важливо, щоб вивчення IT-технологій не було фікцією, як у багатьох школах. Ми робимо навчання практичним, щоб діти могли писати якісь елементарні програми, щоб вони розуміли, як узагалі працює сфера інформаційних технологій, що таке кібербезпека та DarkNet, як поводити себе в мережі.
Повернімося до питання про практичне застосування знань. Чи допомагаєте ви дітям зорієнтуватися у світі професій, визначити, в якому напрямку їм цікаво розвиватися?
Так, обов’язково. Ми запрошуємо на уроки гостей із різних професійних галузей. Для нас важливо, щоб діти бачили реальних людей, які «горять» своєю справою.
На заняття з екології до нас приходили екоблогери, діти робили з ними спільні проекти. В одного з наших учнів тато займається кіберспортом, і це теж дуже цікаво. Найближчим часом почнемо ходити всім класом на екскурсії на роботу до батьків. Нам пощастило в тому плані, що в багатьох батьків дуже незвичайні професії — на межі різних компетенцій і сфер.
Діти мають розуміти, що зараз уже немає чітко окреслених професій. У кожній із них переплітаються кілька напрямів, кожна вимагає навичок і знань із паралельних галузей. Тому сьогодні не можна обмежуватися вивченням одного-двох улюблених предметів, потрібно бути розвиненим усебічно.
Зараз ведеться багато розмов про те, що діти в школі взагалі не розвивають свої soft skills, і в цілому їх мало вчать розуміти себе, взаємодіяти із суспільством і одне з одним. Чи працюєте ви із цим у Claris Verbis?
Я взагалі вважаю, що soft skills — це найважливіше, що може дати школа, оскільки в університеті, корпорації кожен буде сам за себе. Якщо ти не вмієш спілкуватися, домовлятися, знаходити спільну мову — це катастрофа.
Ми намагаємося зробити так, щоб у дітей було багато неформального спілкування, як між собою, так і з учителями. Викладачі снідають і обідають із дітьми, обговорюють із ними різні питання. Можливо, у наступному році, коли прийде більше дітей, організувати це буде складніше, але поки все так. Дитині важливо вміти спілкуватися не лише з однолітками, а й з людьми на вулиці, з продавцем у магазині. Так вона вчиться не боятися спілкування та взаємодії із зовнішнім світом.
У нас розвинена командна робота. Якщо дитина не встигає з якогось предмету, ми об’єднуємо її з тією, яка добре розбирається в цьому, і вони разом працюють над груповими проектами. Це допомагає не лише підтягнути знання, а й серйозно «прокачує» їхні вміння пояснювати, домовлятися, розподіляти завдання тощо.
Минуло не так багато часу, щоб говорити про результати. Але як вам здається: діти оцінили процес навчання й саму школу? Чи вдалося вам досягти сяйва зсередини, про яке ви згадували на початку?
Хтось із великих педагогів казав, що дорослі вважають освіту чимось на зразок пігулки: випив її — та одужав. Але це дуже тривалий, складний процес. І чим він довший і плавніший, тим більш повноцінний.
Так, ще рано говорити про серйозні результати, але діти справді йдуть до школи з бажанням, і це безцінно.
Ми постаралися зняти основний тягар, який створював напругу й негатив. Зокрема, замість домашніх завдань у нас проектна робота, яку діти теж виконують у школі. Дитина о 18-й годині йде зі школи, і вона абсолютно вільна. Над нею не висить необхідність увесь вечір щось зубрити, вирішувати. Не накопичуються невиконані уроки та стрес, пов’язаний із ними.
Це дає цікавий ефект. Я бачу це на прикладі свого сина: він досягає успіху в біології, хімії — це предмети, які в нього почали викладати тільки в нинішньому році. Він не переніс у них негативний досвід із минулої школи, не відчуває в них себе «лузером». А математика й українська мова сприймаються важче: раніше він вивчав їх в інших умовах, і вже існує стереотип, що вони складні, нудні та загалом жахливі. Він ще тільки звикає, що ці предмети теж можуть бути цікавими.
Так, результат є, ви ж самі бачите їхні обличчя. Але школа є школа. Це, безумовно, нелегка праця.
Дашо, а яка роль відведена сучасним технологіям у вашому житті? Що з них допомагає вам у роботі?
Я поки що тільки звикаю до діджиталу й технологій. У мене є деякі функціональні особливості, складнощі з навчанням, концентрацією уваги. У зв’язку із цим мені легше зателефонувати людині, ніж написати. Або, наприклад, коли потрібні продукти на майстер-клас, мені простіше самій поїхати і все купити, ніж скласти список покупок для асистента.
Відверто кажучи, це сильно заважає творчості. Коли в тебе багато ідей, ти можеш вважати їх дуже крутими, але без реалізації вони ніщо. Кожну ідею важливо підготувати: прописати, продумати, «променеджерити». І тут уже без технологій не обійтися.
Тому зараз я працюю над самодисципліною — намагаюся максимально вести комунікацію в електронному вигляді. Прагну якісно прописувати рецепти, усі інструкції, списки покупок, удосконалюю те, що писала раніше. Я стала великим прихильником Google-доків, хоча, як і раніше, усі лонгріди пишу в телефоні, узагалі багато чого в ньому роблю.
А ось мій син без комп’ютера просто жити не може. Це те, у чому він знаходить свою силу. У нього, до речі, Lenovo.
Напевно, на цьому етапі розвитку синові потрібен такий компаньйон, який допоможе йому втілювати ідеї. А мені комфортніше працювати з людьми, з моєю командою.
Ми в Lenovo підтримуємо підхід до освіти, який обрали Даша та школа Claris Verbis. Діти мають навчатися в атмосфері довіри, прийняття та поваги. Їм важливо бачити перед собою приклади, які хочеться наслідувати, і обов’язково потрібна можливість інтегрувати знання в повсякденний досвід.
