Що крутіше — Counter Strike чи козаки-розбійники? Чи здатні сучасні діти відірватися від комп’ютерів та пограти у дворі? А як щодо 61-річного* чоловіка, який знешкоджує ворогів у комп’ютерній стрілялці? Разом із Lenovo та фондом «Життєлюб» ми влаштували батл поколінь — дорослі люди грають зі своїми дітьми в ігри дитинства. І розповідають, чому стан душі важливіший за вік у паспорті.
Компанія Lenovo та благодійний фонд «Життєлюб» зібрали унікальну команду гравців 55+ у Counter Strike. 22 вересня 2019 року п’ятірка «життєлюбів» змагалася і перемогла своїх суперників зі Швеції — команду Silver Snipers — у шоу-матчі на фестивалі Comic Con на Арт-заводі «Платформа».
Читай про те, в які ігри дитинства Гала, колишня учасниця Ageless Shooters, та її син Максим грають разом.
*Матеріал опубліковано в онлайн-журналі БЖ у 2019 році.
Герої
Олег Павлович, 61 рік
Військовий лікар-психіатр, журналіст, громадський діяч. З початком війни разом із родиною переїхав із Луганська до Києва.
Син Андрій, 30 років
Засновник агентства із просування в інтернеті.
Онук Максим, 4 роки
Грає з дідусем у шашки.
Про ігри дитинства
Олег Павлович: Я народився у Станиці Луганській, за двадцять кілометрів від Луганська. Батьки працювали на залізниці. Тато — машиніст, мама — завідувачка хімічної лабораторії. Жили у триповерховій хрущовці, довкола — такі ж хрущовки, сараї, курники, городи.
Я був неформальним лідером у своєму дворі. У сусідньому був свій заводій, ми з ним суперничали. Грали у війнушки двір на двір, а взимку — у сніжки. Споруджували на подвір’ї фортеці і воювали, доки хтось комусь у лоб сніжкою не вліпить чи вікно не розіб’є. Якось до нас додому прийшли батьки хлопчика із сусіднього двору і скаржилися, що я влучив йому в голову крижинкою. Я отримав наганяй від батьків.
Взимку просто у дворі ми заливали ковзанку та грали у хокей. У нас була дворова команда. Нам протистояли хлопці, які жили біля озера — їм взагалі було добре, тренувалися просто на ньому. А ще якось ми з хлопцями зробили радіозв’язок між будинками — можна було перемовлятись.
Мені подобалися колективні ігри — бачиш, як людина поводиться, можна з нею йти в розвідку чи ні. Ще в іграх завжди є розподіл ролей: хтось керівник, хтось підлеглий. Можна виявити лідерські риси.
Одна з моїх найулюбленіших дворових ігор — банки. Креслили на асфальті або землі квадрат, всередину ставили звичайні консервні бляшанки. Потім проводили ще три лінії: найвіддаленіша — це «солдати», а найближча до центру — «генерали». Одна людина розташовується в полі, а решта — на останній лінії, і всі кидають палиці по банках. Якщо твоя палка полетіла в поле, біжиш туди і намагаєшся забрати її швидше, ніж учасник, що там стоїть. Хто влучив у банку, переходить у поле. За результатом підрахунку очок хтось стає офіцером, хтось генералом.
Ще була гра «сурки» — так само в середину квадрата клали паличку, один гравець підкидав її великою, а решта ловила маленьку в полі. Кожен удар мав свою кількість очок, залежно від рівня складності. Той, хто спіймав паличку, отримує очки того, хто її кинув.
Любив грати в козаки-розбійники та піжмурки. Мені подобалося ховатись на грядках — сидиш собі тихенько, і ніхто не здогадується, де ти.
У школі подовженого дня ми грали у «Прапор». Ділилися на дві команди, посеред великого поля проводили межу, а по краях ставили «прапор» — звичайну палку. Потрібно було перенести прапор супротивника на свій бік поля. Якщо член іншої команди торкнувся прапора, ти завмираєш, поки тебе не розчарують гравці з твоєї команди.
Ще я їздив до тенісного табору і завжди завойовував призові місця. А із шашок у мене взагалі перше місце завжди було. Нещодавно я показав своєму онукові, як грати у шашки, і він швидко вловив суть. Сам розставляє фігури. Нещодавно мало не обіграв бабусю.
Андрій: Моє дитинство пройшло в Луганську та у Станиці Луганській, у бабусі. Грали у дворові ігри, яким нас навчили батьки. Козаки-розбійники. Пам’ятаю, була така фішка: всі тебе шукають, а ти своїми справами займаєшся — пішов обнести якусь вишню. Потім тим, хто тебе шукає, теж набридає, і ви зустрічаєтеся через пів дня — гра закінчилася!
Після настання сутінок грали в хованки. У кожному дворі було кілька ліхтарів, довкола них — коло світла, а далі — темрява. Усі розбігаються у темряву, а одна людина шукає. Важливо було прибігти до ліхтаря і торкнутися його першим, тоді вважається, що тебе не спіймали.
Я любив грати у футбол із татом та братом. У нас була різновікова дворова команда: батькові ровесники, хлопці вісімнадцяти років і ми, найменші.
Перший домашній комп’ютер був дуже слабким за сучасними мірками. До інтернету нас не підпускали, бо він був дорогий, за картками. А ще він був настільки повільним, що можна було лише продивлятися текстовий варіант сайту — підключаєшся, завантажуєш сайт, зберігаєш, відключаєшся та читаєш.
Першу приставку Dendy нам подарував хрещений — там були танчики та тетріс. До приставки можна було купити ще картку на 9999 ігор, але вони були нецікаві. Краще було піти до когось зі знайомих і пограти у Sega. Там були ігри яскравіші — Mortal Kombat, Need For Speed. Досі пам’ятаю комбінації клавіш та улюблених персонажів із Mortal Kombat.
Батьки не схвалювали наше захоплення іграми. У приставку не можна було довго грати, бо в телевізора сяде кінескоп. Як ми довідалися пізніше, це було не зовсім так. Ще можна було грати якийсь обмежений час, а потім іти гуляти. Щоправда, ми все одно опинялися в гостях у друзів та грали у приставку.
Що більше забороняли грати, то більше хотілося. Перед тим, як піти на роботу, тато завжди ховав системний шнур від комп’ютера. Я навчився максимум за десять хвилин знаходити шнур у будь-якому місці квартири. Перед приходом батьків треба було за налагодженою системою швидко покласти шнур на місце.
Перші стрілялки — Doom 1 і Doom 2. Керування тоді було повністю кнопковим, це страшенно незручно. Потім з’явилися комп’ютерні клуби. Вдома ти грав лише з комп’ютером, це не так цікаво. А в клубі ми вже мірялися рівнями із друзями. Саме там я познайомився з Counter Strike. Щоб сходити до клубу, ми заощаджували на сніданках, грали на гроші у школі.
Про сучасні ігри
Олег Павлович: Я ніколи не цікавився комп’ютерними іграми, вважав їх марнуванням часу. Думав: як же так, сини наполегливо навчаються, збираються вступати до університету, а годинами сидять за комп’ютерами!
Тепер моє ставлення змінилося. Я вважаю, що комп’ютерні ігри — це елемент дозвілля. Звісно, вони не мають підміняти інші заняття, потрібно розвиватися гармонійно, різноспрямовано. Коли дитина тільки «сидить» у комп’ютері, вона себе позбавляє багатьох цікавих речей — спілкування, прогулянок.
Гра — важливий елемент соціалізації, який допомагає дитині знаходити себе в подальшому житті. Дівчатка грають у дочки-матері, хлопчики — у війнушки, і таким чином освоюють ґендерні ролі. У грі також можна зрозуміти, як ми піддаємося впливу інших людей через систему маніпуляцій. Гра — це боротьба. Групові ігри дають можливість увійти до колективу, у якому є суперництво.
Усе життя мені подобалося змагатись. Навіть коли я брав участь у журналістських конкурсах, мені не так важливо виграти, як визначити, на якому рівні я перебуваю порівняно з колегами.
Андрій: Я — геймер, дуже люблю грати. Комп’ютерні ігри стали для мене входом до IT-галузі. Мені подобалося розробляти власні стратегії у грі, змагатися із собою. А іноді для того, щоб запустити якусь нову гру, доводилося розбиратися в «залізі», залазити в налаштування Windows. З того часу за мною в сім’ї тягнеться слава програміста — якщо щось не працює, то всі йдуть до мене. Ще в іграх можна було прокачати знання англійської мови.
Механіка комп’ютерних ігор часто базується на механіці звичайних. У всіх стрілялках є елемент, взятий із гри «Прапор» — теж потрібно захопити прапор суперника. Звісно, у дворових іграх прокачувалися ще й фізичні навички. Але щоб грати у VR-ігри, теж потрібно бути у формі. Після години гри у тебе напружений прес, ти весь спітнілий.
Ігри дають можливість постійно навчатися. Отже, мозок менше старіє, створює нові нейронні зв’язки.
Про Counter Strike
Олег Павлович: Кілька років тому я почав брати активну участь у заходах «Життєлюба» — був у команді з брейн-рингу, ходжу до театру, на танці. Коли почали набирати команду для Counter Strike, я спочатку подумав: що за нісенітниця? Зателефонував синові, а він каже: «Пам’ятаєш, ти нас ганяв у дитинстві, коли ми грали в комп’ютерні ігри? Ось тепер спробуєш сам пограти». Андрій навіть поставив удома програму, щоб я міг тренуватись. Іноді син підключається через мережу і ми граємо разом — він показує мені деякі прийоми.
У грі ти маєш постійно приймати рішення — бігти вперед, назад, вибирати зброю, дію — присісти, підстрибнути. Спочатку я постійно дивився на кнопки, щоб не переплутати. Коли переді мною стояв ворог і стріляв у обличчя, мої пальці починали тиснути всі кнопки. Спершу це був серйозний стрес.
Як психіатр скажу, що Counter Strike дає можливість скеровувати себе або іншого за допомогою мікромоторики. Пальці рук виконують певні дії, через якийсь час це закріплюється в мозку. Це складна гра, яка потребує емоційної стійкості. Спершу мені було складно. Приходиш після гри додому, голова ще паморочиться, обмірковуєш усі події з гри. Зараз уже спокійніше ставлюся до таких ситуацій.
Андрій: Коли тато вирішив грати в Counter Strike, я одразу сказав: «Йди, зрозумієш, що це таке». У дитинстві батьки вважали, що стрілялки — це фігня, казали: «Що ти сидиш, деградуєш, краще пішов би книжку почитав».
Все життя тато ігнорував світ комп’ютерних ігор, а тепер у нього з’явився вільний час і він уже не може сказати: «Не хочу марнувати час». А ще тато завжди любив змагатися, тож гра для нього може бути цікавою.
Коли ми з татом починали грати в Counter Strike, це було так: мій герой із ножем біг на нього, а він довго цілився, вистрілював усі набої, але мене не вбивав. Зараз є прогрес, з’явилася навичка.
Про різницю поколінь
Олег Павлович: Ми часто не можемо того, що можуть наші діти. Я іноді запитую сина, як щось зробити в комп’ютері, а для нього це елементарно. Але впевнений, настане час, і він звертатиметься до свого сина з іншими запитаннями.
У наш час не було ні комп’ютерів, ні інтернету, тому ігри були пов’язані з побутовими речами, підготовкою до майбутнього життя. Ми мали бути фізично активними та здоровими, працювати у групі. А зараз уже мій онук, якому немає й чотирьох, легко вправляється з телефоном, грає в ігри — поєднує якісь точки.
Нинішнє покоління раціональніше — вони ставлять собі мету і намагаються її досягти. Вибудовують життєву стратегію. Якщо наша стратегія полягала в тому, щоб вступити до вишу, потім піти на роботу, і ти не думав, що щось змінюватимеш, то у нинішньої молоді життя побудоване зовсім інакше. Вже ніхто не знає, чим займатиметься наступні п’ять років. Через рік або навіть місяць плани можуть змінитися і ти маєш встигнути адаптуватися до цього.
Молоді люди мобільніші, гнучкіші, це покоління швидко навчається, переучується, при невдачах не розгублюється, а шукає можливості знайти себе в чомусь іншому. Ми консервативніші, а молодь менше тримається за традиції. У цьому, мабуть, і є суть життя, щоб іти далі.
Андрій: У сучасному світі стався бум комп’ютеризації, розвитку технологій. У минулого покоління цього не було. У нас більше можливостей — завдяки інтернету, глобалізації можна знайти будь-яку інформацію за дві хвилини, зазирнувши у телефон.
Мій тато — дуже цілеспрямований та активний для свого віку. Ці риси мені дуже подобаються, і я їх уже перейняв. Але між нами є різниця. Я завжди бачу мету, проте не так сильно переживаю з приводу змагань. Я змагаюся із собою колишнім — ще вчора я цього не вмів, сьогодні вмію погано, але це вже добре. Це дає внутрішню гармонію, можливість розвитку.
Життя майбутніх поколінь буде ще цікавішим, ніж у нас. Попереду бум штучного інтелекту, розвитку нейромереж.
У нашого покоління на перше місце серед навичок виходить гнучкість, пластичність. Поколінню батька це не було потрібно — ти міг раз і назавжди набути одну професію і все життя обмінювати її на блага. Нині такого немає. Основне, чого я вже зараз навчаю свого сина: тобі не потрібні навички та алгоритми, тобі треба знати, як навчитися самостійно, використовуючи певні джерела. Твій мозок має будь-якої миті побачити можливості і спробувати їх реалізувати.
Нейронна мережа — символ сучасного покоління. Це інший рівень розвитку, він потребує постійної роботи мозку.
Джерело: БЖ
