Що крутіше — Counter Strike чи рогатка? Чи здатні сучасні діти відірватися від комп’ютерів і пострибати в резиночки у дворі? А як щодо 56-річної* жінки, яка знешкоджує ворогів у комп’ютерній стрілялці? Журнал БЖ, компанія Lenovo та фонд «Життєлюб» улаштували батл поколінь — дорослі люди грають зі своїми дітьми в ігри дитинства. І розповідають про те, чому стан душі важливіший за вік у паспорті.
Компанія Lenovo і благодійний фонд «Життєлюб» зібрали унікальну команду гравців 55+ у Counter Strike. 22 вересня 2019 року п’ятірка «життєлюбів» змагалася і здобула перемогу у своїх ровесників зі Швеції — командою Silver Snipers — у шоу-матчі під час фестивалю Comic Con на Арт-заводі «Платформа».
*Матеріал опубліковано в онлайн-журналі БЖ у 2019 році.
Герої
Гала, 56 років.
Маркетологиня і театральна продюсерка, бере участь у показах агенції дорослих моделей «Життєлюб».
Максим, 31 рік.
Менеджер із розвитку бізнесу в IT, працював у вебстудії Vintage.
Про ігри дитинства
Гала: У мене було щасливе дитинство. Мій тато — військовий, батьки часто переїжджали з місця на місце. За один вечір ми збирали всі речі, багато роздавали, а наступного дня опинялися в зовсім іншому місті. Це була легкість.
Перші шість років свого життя я провела в Карпатах, у селі на Яблуницькому перевалі. Це було дитинство із дзенькотом дзвіночків на корові, вражаюче життя на природі. Там ми переважно грали в піжмурки, бігалки.
Ми завжди жили у військових містечках, де мало людей, а між сусідами були теплі взаємини. Діти військових були приблизно одного віку. Ніхто не говорив: «Ти ще маленька». Усе робили разом: якщо йдемо по малину, то всі — по малину, якщо в кукурудзу — то всі в кукурудзу, якщо у війнушку, то всі грають у війнушку. Коли втомлювалися від активних фізичних ігор, ішли в альтанку грати в інтелектуальні. У нас був театр, виступи, грали у слова, у зіпсований телефон, у садівника.
У моєму дитинстві завжди було багато пригод. Якщо йшов фільм «Чингачгук — великий змій», у мене вже був лук. Майстрував тато, він узагалі робив увесь інвентар для ігор. Стріли обов’язково були м’якими, щоб нікого не поранити. Ми ділилися на індіанців і ковбоїв, звичайно, усі змагалися за звання Чингачгука. Коли вийшов фільм «Три мушкетери», усі вже бігали зі шпагами, після «Робін Гуда» — знову лук.
А ще я відмінно лазила по деревах. Іноді дивлюся на дерево й думаю: ех, як би я зараз на нього залізла. Найбільший кайф був — залізти до такої висоти, щоб гілка вже гнулася. Висиш майже над прірвою, далі вже не можна — найкрутіший ризик.
Якось у військовому містечку ми грали у війнушки. Я була в команді ворога, і нас начебто взяли в полон. Команда суперника «закрила» нас в одному будиночку, який потім виявився стратегічно важливим об’єктом — КПП. Саме там нас і накрили. Але вже не випадково, а по-справжньому. Виходить такий величезний дядько, бере лозину й каже: «Виходьте по одному!» І кожному, незважаючи на те, чия це була дитина — командира чи рядового, — давав лозиною. Відтоді ми там не грали.
Ще з рогатки стріляли, але в нас було чітке розуміння небезпеки, ніхто не стріляв по людях, не було жорстокості, бійок, образ. Ми жили в замкненому просторі, було більше довіри, якесь дворове братерство.
Ляльки я не дуже любила. У нас узагалі не було поділу на ігри для дівчаток і для хлопчиків. Навіть у резинки хлопчики також грали. Причому по кілька годин, так, щоб п’яти відвалювалися.
Я мріяла, щоб тато купив мені автомат — з диском, і щоб він робив д-р-р-р. Але цього так і не сталось. Зате в мене був дорогий велосипед — із жіночою рамою, кольору електрик. Я на ньому розсікала містечком.
Максим: Більша частина мого дитинства пройшла у Львові. У дворах там грали в основному з м’ячем — футбол, квадрат, баскетбол. Ще ми кидали один в одного камінці. Якось я навіть розбив скло в чужій машині. Пам’ятаю, за мною біжить величезний страшний чоловік, хапає за куртку. Зрештою вона так і залишилася в його руках, а я побіг далі. Коли прийшов додому без куртки, усі засмутилися.
Ще в мене було кілька тамагочі та йо-йо. Пам’ятаю, у магазині під будинком навіть був конкурс — хто краще підкине цю штуку, зробить якісь фігури, той одержить золотавий йо-йо.
Перша комп’ютерна гра в нашій родині з’явилася в 1995 році — мамин брат приніс перегони Need For Speed. Грали з мамою, було весело. Відтоді у нас удома грали всі, навіть сусіди приходили. Ще був Doom, якась стрілялка, гра, де потрібно якихось монстрів знищувати. До цього була приставка Sega — там грали в Sonic, Super Mario.
Counter Strike з’явився, коли мені було 12–13 років. Тоді всі школярі зависали в комп’ютерних клубах. Як зараз пам’ятаю, за 7 гривень можна було грати всю ніч. Ще були «Герої» — потрібно було скакати на коні й захоплювати замки. Усі ці іграшки вже були мережевими, можна було грати своєю компанією, команда проти команди.
Про сучасні ігри
Гала: Якось я була в оточенні людей свого віку й зізналася, що граю в Counter Strike. Одна жінка подивилася на мене і сказала: «Моєму синові 16, і він грає 24 години на добу, це жахливо!».
Мені здається, що якщо ти разом із дитиною в її грі, захопленнях, то це добре. Можеш не грати, але просто поцікавитися, спробувати. Будь-який спільний шлях — це зближення.
Якщо хочеш розуміти дитину, займись тим, чим вона захоплюється. Адже дитина не може займатися тим, чим займався ти у своєму дитинстві, тоді не буде розвитку. Кожному поколінню дано пройти щось своє, не можна заборонити еволюцію.
У нашій родині не було слова «забороняю». Разом із сином ми грали в різні бродилки, знаходили якісь скарби. Пам’ятаю, сильно гарячкували, якщо ніяк не могли пройти якийсь рівень.
Максим: Сучасні ігри дають багато можливостей. У них часто немає фіналу, ти можеш сам придумати будь-який варіант. Для дітей покоління Z комп’ютерні ігри стають уже фундаментом для майбутньої професії. Мій брат у 13-річному віці вступив до комп’ютерної школи й уже через рік почав робити перші сайти, логотипи. Пам’ятаю, як він попросив зареєструвати його на фрілансерській біржі Upwork, тому що в нього ще паспорта не було. А потім змушував мене вивести йому звідти 30 доларів. Він одержав гроші за логотип, який намалював комусь у Тайваню.
Про команду із Counter Strike
У 2019 році Гала ввійшла до вісімки найкращих гравців у CS:GO серед «життєлюбів» і стала учасницею команди Ageless Shooters. Тоді вона з понеділка до п’ятниці по 3–4 години на день відпрацьовувала бойові прийоми та навчалась стратегії під керівництвом професійних тренерів.
Гала: Мені давно хотілося спробувати пограти в серйозну комп’ютерну гру. Було відчуття, що якщо цього не спробував, то ти трохи неповноцінний. Завдяки «Життєлюбу» я дізналася про турнір із Counter Strike для людей 55+ і вирішила пройти конкурс.
У грі слід бути уважним і мультизадачним: є чотири кнопки, курсор, коліщатко. Стрибок, перезарядити, присісти, взяти гранату. Чотири види гранат, потрібно зрозуміти, як кожну кидати, у цей час на екрані висвічуються чотири показники й карта, на якій ти бачиш, хто як ходить, скільки пішло бійців.
Син підказав, що мізинцем потрібно тримати Ctrl, щоб присісти, я так ніколи не робила й, виходить, гаяла час.
Спершу, коли мене знищували, я завжди кричала: «Жесть!» Мої друзі по команді навіть хотіли мені дати такий нікнейм. А ще я часто кричала: «А!» І мені тоді в навушник кричали: «Що таке “А”? Це точка “А”? Чи ти просто кричиш?».
Гра тренує пам’ять, координацію. Я завжди думала, що як топменеджер я multitasking. Але виявилося, що ось ця гра — це справжній multitasking.
Гра — це розвиток, а не підміна (реальності — прим. Ред.). Адже ми всі в житті виконуємо багато ролей, навіть протягом дня: встали вранці, обійняли близьких, це була одна роль, потім пішли на роботу — це інша роль. Це не означає, що ми несправжні.
Максим: Мамине захоплення Counter Strike підтримую, це круто, новий досвід. Мама навіть просила встановити гру вдома, але в нас на комп’ютері Linux, не потягне. Вона непогано грає, завжди першою закладає бомбу.
Сам я востаннє грав у Counter Strike років п’ять тому — зібралися компанією, пішли до комп’ютерного клубу. У грі все ґрунтується на карті, я її майже вже не пам’ятаю, але комбінації клавіш знаю.
Про різницю поколінь
Гала: Якби мені зараз було 16, я б грала в усе! Це наша сімейна риса — допитливість. Я зараз дивлюсь на молодих людей, які вже з 14 років програмують, і думаю, як це чудово. У нинішнього покоління океан можливостей. Але я не жалкую, що в моєму дитинстві їх не було — я стала поштовхом для свого сина. Максимові діти напевне будуть узагалі іншими.
Макс не знає, що таке вийти у двір зі шматком хліба з варенням, щоб кожен у тебе відкусив по шматочку. І ти не жалієш, тому що твій друг також одного разу вийде з хлібом із варенням і ти в нього відкусиш шматочок.
Не можна говорити: ех, мені чогось не дісталося чи, навпаки, що в моєму дитинстві було крутіше. Кожному поколінню — свій хліб і свої розваги.
Максим: У минулих поколінь не було тих можливостей, які є зараз, у нас більше свободи. З іншого боку, мені подобається те, що люди покоління моєї мами були більш дисциплінованими.
Мама класно вписалася в наш час, тому що, незважаючи на вік, змінювала види діяльності — від маркетинг-директорки великої ресторанної мережі до театральної продюсерки. А в їхній час люди, як правило, вибирали одну професію і рухалися з нею все життя.
Про вік і майбутнє
Гала: Вік — це умовність. Іноді дивишся в паспорт і думаєш: як так вийшло?
Я вже більше семи років серйозно займаюся в театральній студії, завдяки цьому стала відчувати стан «тут і зараз». Воно не має цифрового обчислення, ми є низка змін.
Я ніколи не буду сьогодні такою, якою була вчора чи позавчора. Я радію кожному моменту — ось летить жовте листя. Для мене це не «ой, жах, літо закінчилося, скоро осінь», а гарний жовтий колір, прекрасний запах.
Я дотепер працюю — консультую в маркетингу, займаюся театральними гастролями, пишу гранти для культурних проєктів і веду курс із soft skills.
Моя мрія — навчитися програмувати. Що таке пенсія? Для мене це якась недієва програма.
Я себе зараховую до «прикордонного покоління». У нашому дитинстві не було інтернету й мобільних телефонів, але ми все це успішно освоїли. Чи могла я в 7-річному віці знати, що зможу прочитати книгу з телефона?
Одного разу я прочитала один дотепний прогноз: «У 2075 році здійснюватиметься подорож у часі та просторі. І, можливо, деякі туристи з майбутнього зараз уже тут. І можливо — це ви». Ось це крута ідея. Я завжди думаю: а раптом це я?
Максим: Мені дуже подобається активність моєї мами, вона для мене приклад. Мені подобається її життєрадісність, я також хочу бути таким у її віці. Людина в 60 років може активно подорожувати й займатися своїми захопленнями.
Джерело: БЖ
