Інклюзивна освіта — одна з найгостріших тем сьогодення, але іноді енергія та бажання допомогти іншим стає рушійною силою позитивних змін. Саме таким важливим зрушенням стало відкриття у серці столичного Подолу інклюзивної школи для дітей і творчого простору для дорослих «9¾» за партнерської підтримки компанії Lenovo. Про те, що відрізняє новітній заклад від багатьох інших, поговорили з Олесею Корженевською — відомою продюсеркою, натхненницею, засновницею та директоркою незвичайної школи, а за сумісництвом — мамою особливого сина.
Першого вересня школа «9¾» відчинила свої двері для перших учнів, з чим ми вас вітаємо :) Розкажіть про ваші враження: що вже вийшло і що тільки має здійснитися?
Це було незабутньо! Першого вересня ми відкрились, а четвертого вересня я була абсолютно впевнена, що живу в пеклі вже десь приблизно місяць, адже здавалося, що час летить зі швидкістю світла.
Найважче було перші два тижні. Команда — хоч і профі, проте повністю нова, викладачі бачились до запуску буквально кілька разів, всі процеси ще не налаштовані, ніхто не розуміє, куди бігти та за що хапатися. Нам знадобився рівно місяць, щоб налагодити комунікацію між колегами та дітьми, щоб усі почали діяти відповідно до спільного плану і за розкладом. Уже першого жовтня ми змогли нарешті видихнути та сказати: «У нас усе вийшло!».
Сьогодні в нашій школі працює чудова команда, що складається з десяти викладачів і двох тьюторів, кожен з яких — професіонал своєї справи. Створено затишну комфортну атмосферу, в якій ніхто не підвищує голос, не кричить. Усі процеси налагоджені, всі знають, що, коли і як робити.
Оскільки наша дитяча школа є інклюзивною, всі викладачі пройшли навчання на спеціальному курсі «Тьютор в інклюзивній освіті». Це допомагає краще розуміти, як взаємодіяти з дітьми, що мають особливі освітні потреби і як налагоджувати їхні стосунки з нормотиповими дітками. Наразі ми мріємо повністю дозібрати наш п’ятий клас, в якому може навчатися не більше восьми дітей, а наступної осені — запустити ще один перший.
Як вдалося наважитися на реалізацію такого сміливого проєкту? З якими складнощами ви стикнулися? Можливо, були й приємні сюрпризи?
Соціальними проєктами я займаюся все життя, але з 2013 року зосередилась виключно на них. Мене добре знають як продюсерку супермасштабних соціальних проєктів, яких я встигла реалізувати досить багато. Але ще мене добре знають як «маму Федора — хлопчика з аутизмом».
У 3,5 роки Федорові діагностували розлад аутичного спектра, і відтоді моє життя розділилося на «до» та «після». Сьогодні мій син катається на лижах, роликах, ковзанах, вейкборді, велосипеді, скейті, лонгборді, плаває і пірнає, грає на фортепіано, має абсолютний слух, співає і дуже круто і музично свистить.
Як мама я вклала всі свої сили для того, щоб витягнути сина до певного рівня, але як продюсер і фахівець широкого профілю до цього року я не зробила для нього нічого. Я давно вільно промовляю вголос фразу «У мого сина аутизм», але, як виявилося, донедавна я не приймала цей діагноз остаточно. Мені здавалося, що син переросте, стане краще комунікувати, зникнуть поведінкові проблеми.
На десятому році життя сина я нарешті змирилася з тим, що аутизм — це назавжди, і припинила очікувати на диво. Син росте, і я бачу, як із маленького хлопчика з розладом аутичного спектра він перетворюється на такого ж підлітка, а згодом він стане дорослим з тим самим діагнозом. Так, із кожним днем він стає крутішим, його успіхи ростуть у геометричній прогресії, але діагноз нікуди не зникає. Саме тому прийшов час зробити щось для свого сина та для інших дітей і батьків, яким це потрібно, а ще для тих, хто толерантно ставиться до людей з особливостями розвитку. Так з’явилася школа «9¾».
Школа створювалася поступово, «з пазликів і запчастин». Справжнім сюрпризом стало те, що найбільшу допомогу я отримувала здебільшого від малознайомих або взагалі незнайомих людей.
«Інклюзія — це процес, що дає змогу нормотиповим дітям і учням з різними діагнозами навчатися разом».
Про що зазвичай запитують вас батьки? Що для них найважливіше під час вибору школи для дитини?
Батькам зручно, що у нас школа повного дня, тому їм не потрібно возити дитину на гуртки по всьому Києву. Ми робимо акцент на творчому розвитку та самостійності дитини. На музичному мистецтві наші діти співають пісні The Beatles і Мераї Кері, на куховарстві — вчаться самостійно готувати все: від омлету та смаженої картоплі до капкейків, шарлоток і сиру фрі. На хореографії — вчаться танцювати, на акторській майстерності — пізнають себе, також вивчають історію мистецтв і малюють. Із тими дітками, кому це потрібно, займається мовний корекційний педагог і логопед. Також наші викладачі є індивідуальними репетиторами та «підтягують» знання дітей із певних предметів, коли в цьому є потреба.
По суті, тут запитань у батьків не виникає, адже школа надає повний спектр послуг і опіки над дітьми. Тому запитань залишається лише два, і я одразу кожне з них прокоментую:
1. Вартість навчання в нашій школі складає 15 500 грн на місяць і це досить дорого для багатьох родин. Школа наша маленька та камерна, оренда приміщення на Подолі дуже дорога, а у нас це 240 кв. м. Також дуже великі витрати на команду вчителів і фахівців. Навіть фізкультуру у нас тричі на тиждень викладає найкраща каскадерка України Анастасія Штефан. Проте ми рухаємось у напрямку грантової історії, що допоможе нам зробити навчання для дітей з особливими освітніми потребами взагалі безоплатним і встановити помірну ціну для школярів, що навчаються на загальних підставах.
2. Наша школа інклюзивна, і насправді всі «ноги» ростуть звідси.
Інклюзія — це процес, що дає змогу нормотиповим дітям і учням із різними діагнозами навчатися разом. Проте 80% батьків вважає тотожними терміни «інклюзивна школа» та «корекційний центр для дітей з важким ступенем інвалідності». І дуже мало хто розуміє, що насправді це не так.
Саме тому здебільшого до нас звертаються батьки тих самих «незручних» дітей, яких бояться брати державні чи приватні школи, бо просто не знають, що з ними робити. До того ж деякі, навіть толерантні батьки підсвідомо не хочуть віддавати свою здорову дитину вчитися з однолітками з особливими освітніми потребами і шукають школу, в якій навчаються тільки нормотипові діти. Я не засуджую таких батьків і не знаю як би я діяла в таких обставинах, якби мій син був повністю здоровий, але мені дуже шкода, що толерантність у нас все ще обмежується такими рамками.
«9¾» — це історія не тільки про навчання, а й про тьюторство та підтримку. Розкажіть, як саме організований навчальний процес для дітей, що потребують особливого підходу?
Тьютори — помічники учнів і провідники між дітьми та вчителями. Можна сказати, що у дітей немає одного класного керівника, адже по суті цю роль виконують наші два тьютори — Юля і Дана. Надвечір, після 17:00, коли всі уроки нарешті закінчуються, тьютори допомагають нашим учням робити домашнє завдання і готуватися до наступного дня.
Тьютори присутні практично на кожному уроці, окрім тих, на яких дітям допомога не потрібна. Таких уроків, де учні можуть впоратися повністю самостійно, небагато: це музичне мистецтво, хореографія та фізкультура. На інших уроках тьютори залучені або від початку до кінця, або частково.
Наше завдання — зробити так, щоб кількість часу роботи тьюторів на уроках щодня скорочувалася. Хороший тьютор — той, що стоїть за дверима, адже це означає, що діти стають самостійнішими. Саме цього ми прагнемо!
Клас для занять програмуванням і мистецтвом школи «9¾» оснащений ноутбуками Lenovo. Розкажіть, які завдання вирішують учні за допомогою цих пристроїв?
У кожного викладача та учня нашої школи є власний ноутбук Lenovo. Ці пристрої використовуються практично на всіх наших уроках: від української мови, історії, математики, основ здоров’я, історії мистецтв і англійської мови, де викладачі завчасно готують і потім демонструють свої презентації учням, до інформатики та літератури.
Діти персоналізували свої ноутбуки, підписавши їх і наклеївши на них наліпки, які вони «заробили» на заняттях. Учні нашого п’ятого класу вільно володіють інструментами Google-диску, створюють класні презентації, на уроках куховарства записують рецепти в гугл-документи. Якби можна було ходити на фізкультуру з ноутбуками, я думаю, наші діти носили б їх і туди :)
Увечері в будні та у вихідні школа перетворюється на простір для навчання дорослих. Напевно, непросто поєднати представників різних творчих напрямків під одним дахом? Який курс найпопулярніший?
«9¾» — це більше, ніж просто школа, адже у нас навчаються не тільки діти. Нас справді вже добре знають як школу аудіовізуальних мистецтв «9¾» для дорослих. При цьому дорослі студенти, котрі займаються на першому поверсі, часто навіть не підозрюють, що у школі є другий поверх, де навчаються діти. Загалом уся дитяча історія може працювати тільки завдяки тому, що у нас є історія для дорослих. Адже дитяча школа «9¾» — це неприбутковий проєкт.
Упродовж останніх чотирьох років я займалася не тільки соціальним підприємництвом, а також була співзасновницею, директоркою та викладачкою однієї відомої школи, що навчала студентів аудіовізуального напряму. Ми випустили понад 100 телеведучих і акторів. І коли я завершила співпрацю в усіх попередніх проєктах, зокрема й у цьому, команда тієї школи сама спонукала мене до відкриття «дорослого» навчального закладу. До липня цього року я навіть не думала про те, щоб поєднати дорослу і дитячу історії під одним дахом.
Зараз у школі аудіовізуальних мистецтв «9¾» закінчують своє навчання студенти акторського напряму, а вже з січня стартує наступний курс. Також тричі на тиждень у нас викладають аргентинське танго, сучасні та класичні танці, відбуваються акторські інтенсиви та відкриті уроки зі сценічного бою. Ми плануємо запустити ще кілька курсів для дітей, підлітків і дорослих, зокрема двомісячну фотошколу для дітей віком 13–17 років і акторські гуртки для дітей 10–13 років та 14–17 років. Проте тут краще слідкувати за нами в соціальних мережах. Поки що я не буду озвучувати наші плани :)
За якими критеріями ви відбираєте дорослих учнів? Якщо людина далека від мистецтва, їй варто йти до вас?
Звичайно, варто! 100% учнів, батьків і студентів нашої школи комунікує зі мною, а у мене є кілька суперскілів. Серед них:
- збирати нереально круті команди з найкращих професіоналів у своїй справі;
- об’єднувати людей у творчих процесах;
- створювати атмосферу затишку «як вдома». Саме цю атмосферу спокою, рівноваги та можливості бути собою відчувають люди, що до нас приходять.
«Наших» студентів я бачу за кілометр. Усі вони дуже теплі, вміють дружити, підтримувати один одного та працювати в команді. Вони потрапляють до нас і просто вже не можуть потім нікуди піти, тому що вся наша школа — про спільноту та дружбу. Це не лише класна творча атмосфера та професійні викладачі, але і потужне ком’юніті, частиною якого стає кожен наш студент. Мої випускники з попередньої школи приходять у «9¾», як до себе додому. Зараз випускається акторський курс, і студенти з цього курсу вже записуються в клас із аргентинського танго та сучасних танців на період після Нового року зі словами: «Ми просто не можемо і не хочемо піти зі школи».
Щоб стати студентом нашої школи, достатньо просто бути нормальною адекватною людиною. Для того, щоб навчатись, наприклад, на акторському курсі, не потрібно мріяти грати в театрі або в кіно. Так, потрібно пройти творчий конкурс, але першочергово я завжди дивлюсь на те, чи вміє людина вибудовувати свої кордони та не порушувати кордони інших. Саме це є ключовим фактором вибору студента в той чи інший клас, адже навчання — це про добросусідство. Усім має бути комфортно навчатися, і ніхто не повинен тягнути ковдру на себе.
Студенти та випускники нашої школи — це люди, що цінують прості людські якості, на які ми разом з ними нанизуємо нові знання, уміння й досвід.
Ви продюсуєте День Вуличної Музики, є однією з засновниць Фундації #ВАРТОЖИТИ, власницею та директоркою Event Agency DREAM HUNTERS. Приділяєте зараз час цим проєктам?
Два роки я працювала над створенням всеукраїнського колцентру для онкопацієнтів та їхніх родичів #ВАРТОЖИТИ, в якому сьогодні десятки онкопсихологів по всій країні безоплатно надають допомогу тим, хто її потребує. Під час щомісячних днів донора ми збирали кров на потреби онкопацієнтів і волосся, з якого створювалися перуки для дівчаток віком від 3 до 18 років. У межах проєкту «Таксі для донора» разом з онлайн-сервісом Uklon під час найважчих локдаунів ми безоплатно возили донорів і онкопацієнтів на процедури в онкоцентри та в центри крові у 26 містах України. Ми зробили чимало, але прийшов час завершити роботу в цьому проєкті, бо мені вже просто бракувало сил це все робити.
День Вуличної Музики я продюсую з 2014 року. Цю подію ми привезли в Україну з Вільнюса (Литва) разом з Іреною Карпою та Святославом Вакарчуком. Я зібрала команду в Києві та приєднала ще десяток міст до організації свята. У 2018 році понад 55 міст одночасно святкувало День Вуличної Музики.
Ми з командою досі мріємо, що нарешті знайдемо партнерів, які могли б і хотіли б підтримувати цей класний фестиваль, що наповнює музикою Київ та інші українські міста.
Щодо івент-агенції DREAM HUNTERS, то вона також досі працює, хоч локдаун і підрізав нам крила. Я пишаюся тим, що за 15 років роботи ми ніколи не давали рекламу: клієнти приходили і продовжують приходити до нас тільки за рекомендаціями. Зараз замовлень небагато, але ми продовжуємо працювати, коли вони є.
Просто зараз я продюсую дуже круту танго-виставу «PROSTO TA» — танцювальний перформанс під живий музичний супровід від музикантів-віртуозів — легендарного квартету KYIV TANGO ORCHESTRA (фортепіано, акордеон, скрипка та контрабас). Цікаво, що хореографом та режисером-постановником вистави є викладач нашої школи й один з найкращих хореографів країни Олексій Бусько, а один із артистів балету — викладач аргентинського танго у «9¾» Андрій Гладиш.
Другий рік поспіль музично-пластична танго-вистава «PROSTO TA» збирає аншлаги по всій Україні та в київському Caribbean Club, проте на великій театральній сцені столиці виставу показували вперше — перформанс выдбувся 12 грудня на майданчику «Сцена 6», що розташований у центрі Довженка.
Школа, навчання для дорослих і безліч інших проєктів… Олесю, чи вистачає часу на себе? Як давно влаштовували собі відпустку?
Останній вихідний у мене був у липні. У школі я сім днів на тиждень. Часу на себе завжди бракує, але в нашій школі я займаюсь сучасними танцями чотири рази на тиждень і планую також почати ходити на аргентинське танго. Все життя я мріяла танцювати, та не мала на це часу, проте мала мільйон відмовок, чому я це не роблю. У п’ять років я мала дуже складний перелом бедра зі зміщенням. Тоді лікарі повідомили моїм батькам, що танці мені більше не світять і шпагат теж. Це «ніколи» тримало мене все життя, але у 38 років я нарешті вирішила навчитись танцювати і сісти в шпагат. Уже третій місяць я займаюся в майстерні Олексія Бусько разом з іншими дівчатами, які теж ніколи не танцювали. Ми танцюємо flying low, займаємось контактною імпровізацією і опановуємо техніку release. Для Олексія це новий досвід, адже він звик викладати професійним артистам і танцюристам.
На третьому місяці занять ми зрозуміли, що у нас нарешті виходить. А це означає, що ніколи не пізно почати робити те, про що ти мріяв. Нещодавно я почала займатись з дочкою Олексія Варварою, яка також є професійною танцівницею і викладає хореографію дітям нашої школи. Варвара викладає мені джаз. Виявляється, джаз — це не лише музика, а й класичний і технічно важкий танець, схожий на балет.
Зрідка у мене бувають відносно вільні дні, й раз на тиждень я можу дозволити собі посеред дня сходити в мій улюблений кінотеатр «Жовтень». Десь, напевно, тут мій час «на себе» і закінчується :) Але я ні про що не шкодую та дуже люблю свою роботу!
Як думаєте, яка основна риса характеру веде вас до успіху?
Мені здається, що це віра у свою справу, сила духу та характеру, вміння брати відповідальність за багатьох людей і нести її вперед попри все. Я б сказала, що важливо «не боятися», але це не так. Важливо боятися, але все одно робити!
Чи є у вас ритуали, що допомагають «заземлитися» та перезавантажитися протягом дня?
Кожен свій ранок я починаю в кав’ярні-книгарні ZAKAPELOK, що розташована за тією ж адресою, що і наша школа «9¾», тільки у сусідньому під’їзді. Тож вранці я проводжаю сина до шкільних дверей та йду до наших класних сусідів на каву. Мої ритуали — це вранішня кава і танці чотири рази на тиждень, а скоро буде шість. Танці відкрили мені зовсім інший світ, якого я до цього не знала. Буває так, що я можу прийти танцювати у школу вночі. Як каже мій великий друг і викладач танців Олексій Бусько, іноді щось погане, як і щось хороше, потрібно просто витанцювати. Правда, так я можу зробити, тільки якщо син гостить у свого батька або у дідуся. От і всі мої ритуали.
Мами, що працюють, зазвичай скаржаться, що їм бракує часу банально запитати у дитини «Як справи?». А що робити, якщо мама — директорка та головна натхненниця цілої школи? Чи позначається це на спілкуванні із сином?
Ми бачимось із сином упродовж дня багато разів і ще ввечері вдома, тож часу спитати у нього «Як справи?» мені точно вистачає. Буває інакше: ввечері я хочу відпочити, а син — навпаки, комунікувати та дуріти. Коли біоритми не збігаються, буває важкувато, бо хочеться просто лежати, дивитися в стелю і мовчати, але так не завжди виходить. Федір — дивовижний хлопчик, у якого в 99 випадках зі 100 класний настрій. З ним завжди весело. Оскільки він вміє кататися на всьому тому ж, що і я, ми маємо змогу придумувати собі пригоди. Наприклад, прокинутися вранці, побачити, що сніг ще не випав, хоч і зима на носі, сісти на велосипеди та поїхати до школи.
Олесю, ваше життя тісно переплітається з інклюзією. Чи відчуваєте ви позитивні зміни в цьому питанні у порівнянні з 2014 роком, коли вам вперше довелося з ним зіткнутися? Чи є надія на краще майбутнє для особливих дітей і дорослих у нашій країні?
Мені дуже подобається, що хоч і повільно, але ми все одно рухаємося в правильному напрямку толерантності та прийняття. Я бачу позитивні зміни в усіх сферах, бо в цілому звикла помічати тільки позитивне в житті. І в інклюзії також. Мені дуже імпонує, що перша леді країни взяла собі як напрям для опіки саме питання безбар’єрності. Багато соціально відповідальних компаній простіше включаються в проєкти, пов’язані з інклюзією. Також наразі виділяється суттєво більше грантів у цій сфері — як державних, так і не державних, тож позитивні зрушення абсолютно точно є.
Розкажіть про свої плани. Можливо, вже зріють нові ідеї та проєкти? Що у фокусі, та на що чекає Олеся Корженевська найближчим часом?
Я мрію про два вихідних поспіль :) Цього часу мені достатньо для того, щоб перезарядитися для подальшої праці. А ще мрію поїхати в Карпати під класний сніговий прогноз із друзями та сином. Решта планів пов’язані поки що виключно зі школою «9¾». Хочеться об’єднати напрям корпоративних івентів і школи, котра вже є крутою платформою для подій. Адже ми можемо навчати не лише в школі, але і в офісах компаній. Ми можемо приїжджати з акторськими майстер-класами, інтенсивами зі сценічної мови, проводити виїзні майстер-класи з аргентинського танго та мотиваційні зустрічі з відомими людьми, адже саме вони викладають в нашій школі.
Підтримка інклюзивних освітніх проєктів — важливий етап на шляху побудови толерантного суспільства, тому компанія Lenovo приділяє цьому неабияку увагу. Користування сучасною технікою під час занять допомагає дітям розширити обрії можливостей і розвиває креативність. Сподіваємося, що дружня та творча атмосфера школи «9¾» надихатиме учнів і студентів на нові досягнення, та зичимо її засновниці Олесі Корженевській наснаги та реалізації найсміливіших намірів.
