Що крутіше — Counter Strike чи козаки-розбійники? Чи здатні сучасні діти відірватися від комп’ютерів, аби пограти у дворі? Разом із компанією Lenovo і благодійним фондом «Життєлюб» ми влаштували батл поколінь — дорослі люди грають зі своїми дітьми в улюблені ігри дитинства. І розповідають про те, чому стан душі важливіший за вік у паспорті.
Компанія Lenovo і благодійний фонд «Життєлюб» зібрали унікальну команду гравців 55+ у Counter-Strike. 22 вересня 2019 року п’ятірка «життєлюбів» змагалася і здобула перемогу над своїми суперниками зі Швеції — командою Silver Snipers — у шоу-матчі під час фестивалю Comic Con на артзаводі «Платформа».
Читай історію 56-річної Гали та її сина Максима, а також 61-річного Олега Павловича і його сина Андрія.
Герої
Тетяна, 59 років*.
За професією — інженер-механік бродильних виробництв. У 90-х створила фірму з ремонту м’яких покрівель, а пізніше зайнялася машинною вишивкою. Серед клієнтів Тетяни — відомі бренди, депутати, співаки, компанії з Канади, США, Великобританії, Ізраїлю. У фонді «Життєлюб» Тетяна пройшла курси SMM і B2B-продажів.
*Матеріал опубліковано в онлайн-журналі БЖ у 2019 році.
Дочка Настя, 35 років.
Графічна дизайнерка.
Про ігри дитинства
Тетяна: Я виросла в селі Садове Житомирської області. Батько був ветеринаром, а мама працювала на плантаціях хмелю. Наш будинок був розташований просто біля плантації — це був наш ліс. Грали там у козаки-розбійники, піжмурки, банки. Ми були завжди обдерті — у хмелю гострі шишки, та ще й з якоюсь смолою. Коли миєшся, усе тіло пече, наче зеленкою помазали.
Іграшок у нас не було, самі робили собі шпаги, рогатки. У дворі я завжди була отаманом. Любила читати, тому в мене завжди було багато ідей для ігор.
У нашій родині було чотири сестри, я була наймолодшою. Батько чекав сина, тому, коли я народилася, він мене виховував як хлопчика. Ніколи не ходив на розбірки, говорив: «Вирішуй свої проблеми сама». Були й бійки. Мене це загартувало, звикла, що всі проблеми вирішую сама, не чекаю, що хтось принесе мені щось на блюдечку з блакитною смужечкою.
У дитинстві я часто хворіла й лежала в лікарнях. Якось побачила, що сусідка по палаті в’яже спицями. Мені це неймовірно сподобалося, захотіла навчитися. Але спиці в селі не продавали, зате в батька був велосипед. Я витягла з колеса дві спиці, заточила об камінь і навчилася в’язати — не знала, як набирати петлі, але вигадала свій метод. Звичайно, потім мені за це від батька дісталося. Коли вже в київському Палаці піонерів я вела гурток із в’язання, довелося вчитися в’язати заново — не будеш же дітей учити неправильному способу.
Ще в нас були класики. Але не звичайні, а з баночками. Потрібно було не просто стрибати із квадрата у квадрат, а ще й штовхати ногою банку з-під вакси. Грі в резиночки нас навчила дівчинка, яка приїхала до бабусі з Києва. Це був фурор на все літо. Саму резинку також потрібно було десь дістати! Іноді це була резинка з батькових трусів.
До 1964 року в нас у селі не було електрики, а коли її провели, наша родина першою купила телевізор. На канікулах показували серіал «Капітан Тенкеш». У нашу кімнату набивалася вся вулиця, сиділи одне в одного на голові. Батьків удома не було, але перед їхнім приходом потрібно було навести лад — не дай боже, десь куточок килима буде закочений.
Ще в кожної родини був город. У нас було 60 соток, мама стежила, щоб на них не було жодної травинки. А мені ж хотілося погуляти! Без мене друзі грати не починають. Отже, біжать до мене й допомагають. Потім комусь потрібно було перенести дрова — батьки колють, а діти всім двором збирають.
Я любила вуличні ігри за почуття ліктя, взаємодопомогу. Завдяки їм я навчилася знаходити вихід із будь-якої ситуації.
Настя: Ми жили на Солом’янці в Києві, у нас був дуже дружний двір — не було ні бійок, ні конфліктів. Грали здебільшого в ігри з м’ячем, у вибивного, світлофор, щось у дусі козаків-розбійників.
У світлофорі був вожатий, він називав колір, стоячи спиною до інших гравців, і вони мали знайти цей колір у себе на одязі. Якщо він був, гравець переходив на іншу сторону. У кого не було, той біг, а вожатий мав його ловити. Кого піймали, той і водить далі.
Стрибали в резиночки, але в нашому дворі були переважно хлопчики, тож це була не дуже популярна гра. Хлопчики зазвичай виконували роль дерева.
Ігри у дворі були звичайним дозвіллям, комп’ютера в нас не було, по телевізору не завжди було те, що хотілось дивитися. Комп’ютер з’явився у 2000 році, коли я вже вступила до інституту. Але я все одно встигла пограти — спочатку в Doom, «Єретика», а потім з’явилися рольові ігри, RPG.
Про сучасні ігри
Тетяна: Я все життя вважала комп’ютерні ігри чимось жахливим. Усе, в що я грала, — це тетрис, кульки й Zuma. А стрілялки ігнорувала. Настя мене запрошувала пограти у бродилки, але я вважала, що це не для мене.
А зараз просто шкода, що я дотепер не грала! Завдяки іграм тренується пам’ять, швидкість реакції. Лікарі говорять, що Counter-Strike — чудова профілактика хвороби Альцгеймера. А ще під час гри виділяється адреналін, до мозку приливає кров, у такий спосіб прокачуються судини.
Сучасні діти багато часу проводять біля комп’ютерів, вони більш розвинені у плані опанування технологій, це добре. Але хочеться, щоб їм було цікаво грати й на вулиці. Мені подобаються квести, де задіяні і технології, і гра на свіжому повітрі. Наприклад, є така гра — одна команда ховає десь у місті сувенір, тобі дають його координати телефоном, а ти потім шукаєш.
Настя: Я дотепер дуже люблю ігри. У рольових іграх у тебе є персонаж і ти розвиваєш його скіли — сили, здатність до магії, уміння чимось володіти. Добуваєш йому різний стаф і проходиш сюжетну лінію гри. Це зовсім інший світ. Я не дуже люблю стрілялки, тому що вони імітують нашу реальність. А в рольових іграх створюють спеціальну реальність, власний світ. Крім цього, від твоїх дій залежить кінцівка. Пам’ятаю, в інституті ми грали із друзями в різних напрямах, а потім порівнювали, у кого що вийшло — обговорювали, хто знайшов якісь схованки.
Комп’ютерні ігри розвивають дрібну моторику. Лікарі рекомендують грати навіть тим, хто переніс інсульт. Коли ти цілеспрямовано намагаєшся керувати своїми руками, це не так ефективно, як у процесі будь-якого цікавого заняття.
Я дуже рада, що мама захопилася комп’ютерними іграми, адже за весь час, поки в нас є комп’ютер, вона далі гри Zuma не просувалася. Скільки разів я їй не пропонувала, це не допомагало. Хіба що намагалася грати з нами на приставці Xbox із Kinect (сенсорний ігровий контролер — прим. Ред). Там усе інтуїтивно просто, не потрібно вивчати додатково правила. Можна, наприклад, пограти в боулінг.
Про Counter-Strike
Тетяна: Із Counter-Strike я познайомилася завдяки «Життєлюбу». На відбір у команду 55+ потрапила випадково — записалася, не розібравшись, а потім мені кажуть — це стрілялки. У «Життєлюбі» є правило: якщо двічі записався на захід і не пішов, тебе заносять до чорного списку й потім місяць не дозволяють записуватися на інші активності. Тому я вирішила: потрібно йти.
На тестуванні стріляли по статичних фігурах, приблизно як у тирі. Ще зі школи я непогано стріляю — у нас була військова підготовка, стріляли із пневматичної зброї. Тож тестування пройшла легко. А потім виявилося, що потрібно тренуватися щодня. Я думала, це буде щось на зразок тиру, але гра набагато складніша — там є і стратегія, і тактика, потрібно встигати змінювати зброю, битися на ножах.
Наші тренери все добре продумали — спочатку нам показали, як змінювати зброю, бігати, підстрибувати. З кожним новим заняттям тренували нові навички.
Найскладнішим для мене було освоїти комбінації клавіш лівою рукою — щоб змінити гранату, потрібно чотири рази клацнути, там — підстрибнути, там — присісти, там — натиснути на Shift, щоб тихесенько пройти. Буває, хочеш підстрибнути, а замість цього вибігаєш уперед, і тебе вбивають.
Це такий адреналін! Буває, заклали бомбу, нас двоє, ми повинні вибігти, Сан Санич кричить: «Біжи! Не бійся! Якщо тебе вб’ють, це не як у житті, ти відродишся однаково!»
Донька в захваті від мого захоплення. Каже, у них увесь офіс — мої фанати.
Про різницю поколінь
Тетяна: Сучасні люди більш гнучкі та пристосовані до життя. У нас було так: закінчив інститут, отримав розподіл і працюєш. Мало хто не працював за своєю спеціальністю все життя. Зараз усі навчаються на одній спеціальності, а потім без проблем перевчаються і роблять щось інше. Молоді не бояться пробувати нові заняття та професії. Звичайно, зараз з’явилося більше можливостей.
Хочеться, щоб мені зараз було хоча б 35–40. Хочу продовжувати грати в Counter-Strike. Навіть якщо цей проєкт закінчиться, думаю, ми будемо й далі тренуватися, брати участь у змаганнях.
Настя: Покоління, яке виросло біля екранів комп’ютерів, краще пристосоване до сучасного життя. Але якщо в нас раптом станеться Апокаліпсис, то, думаю, старше покоління краще впорається із проблемою. У них є навичка робити щось своїми руками й думати, виходячи за рамки прямого призначення речей.
Я вважаю, що майбутні покоління будуть ще більш пластичні й мобільні. Наприклад, відпаде бажання мати власну квартиру чи машину як символ заможності. Уже зараз багато хто від цього відмовляється. Ти можеш жити в Україні й через інтернет працювати де завгодно. А якщо виникне необхідність — переїхати до іншої країни. Простіше це робити, коли ти не так сильно прив’язаний до речей.
Про вік
Тетяна: Я працюю дотепер. Не уявляю, як це — вийти на пенсію і нічого не робити. Пройшла курси із SMM і B2B-продажів. Потім паралельно почала участь у двох проєктах — тренуваннях в команді з Counter-Strike і стажуванні на «1+1» як менеджерка на ресепшен. А ще продовжую вести свій бізнес. Часу не вистачає ні на що! З дому виходжу о 6:40, а повертаюся близько 21:00.
Люблю весь час пробувати щось нове. Через «Життєлюб» я знайшла подруг. Ми знаємо одна одну порівняно недовго, але таке відчуття, що дружили все життя. Одного разу ми їхали на таксі й увесь час про щось балакали, сміялися. У якийсь момент наш таксист не витримав — і як засміється: «Ну, дівчата, вам, мабуть, у душі по 17». А ми говоримо: «По 15!»
Настя: Мені дуже подобається, що мама у своєму віці залишається активною. Я бачила багато прикладів, коли люди депресують через те, що закінчився якийсь етап у житті.
У мене на роботі тепер навіть є п’ятихвилинка «Як справи в моєї мами» — я розповідаю, що мама пішла на боулінг, тепер — на Counter-Strike, а ще на курси B2B, а до цього — на курси SMM, а ще тепер вона стажується на «1+1». Зазвичай мені відповідають: «А мій тато купив мотоцикл».
Мені подобається її працьовитість. У покоління моєї мами дуже сильно змінювалося життя, і люди, які не страждали із цього приводу, а змінювалися разом із ним, багато чого надбали. Пластичність — дуже гарна риса.
У сучасного покоління вже немає такого поняття, як пенсія. Коли працюєш в одній сфері, у тебе накопичується великий багаж знань, який можна монетизувати. Навіть у старшому віці можна вести консультативну діяльність, вебінари.
У віці своєї мами я точно буду грати в ігри. Навіть ремонт у мене вдома ми робили під Kinect, а ще в мене є спеціальна шафа для настольних ігор.
Раніше вважалося, що якщо ти розважаєшся, то це соромно. Не можна було знехтувати інтересами держави задля своїх. Я вважаю, що сенс життя — зокрема й в отриманні задоволення. Життя одне, який сенс постійно страждати?
Джерело: БЖ
