Чесна розмова про офіс і продуктивність Данила Ваховського та Тетяни Лукинюк
Продовжуємо досліджувати чудовий новий світ, у якому ми всі опинилися цього року, і шукати відповіді на найбільш хвилюючі питання. Чому для деяких робота дистанційно стає схожою на китайські тортури водою, а для когось — природним плином життя. Як знайти свіжі ідеї, коли замкнений у чотирьох стінах, і що допомагає не розгубитися, коли до Zoom-конференції на 100 осіб вриваються діти? А головне — що з нами усіма буде далі?
У спецпроєкті з компанією Lenovo ми поговорили з Тетяною Лукинюк та Данилом Ваховським про те, як вони пережили карантин навесні та влітку, як він позначився на їхній продуктивності та житті в цілому. Вгадайте, для кого дистанційка перетворилася на пекло, а для кого — на довгоочікувану свободу?
Тетяна Лукинюк
генеральна директорка Red Bull Україна. Працювала у великих міжнародних компаніях, серед яких Coca-Cola, Oriflame, Mars Ukraine. Викладає стратегічний маркетинг у The Chartered Institute of Marketing (UK) і Kyiv School of Economics.
Данило Ваховський
керівний партнер Havas PR Kyiv, видавець MINTRANS, медіаменеджер, 15 років займається PR. Ексмаркетингдиректор Uklon. Займався комунікаціями у медіахолдингу UMH, «Нова пошта», Comfy, «Українська залізниця».
Карантин. Як все починалося?
Тетяна: На початку березня я повернулася з Азії в Україну, в якій ще не було ніяких обмежень. Ми домовилися з офісом, що я посиджу два тижні на самоізоляції, щоб ніхто не хвилювався. За три дні я зробила весь обсяг роботи, який накопичився за два тижні. У цей час настав шкільний карантин і почалося домашнє пекло. Моє робоче місце знаходиться у вітальні — це величезний простір, в якому найчастіше проводить час уся сім'я. Зазвичай я попереджаю дітей: у мене зараз буде дзвінок на сто осіб, вам потрібно вийти. Вони кажуть: ми будемо тихо сидіти, ми будемо тихо їсти. В результаті у них падали сковорідки, розбивалися чашки, щось горіло, вони прибігали з ось такими очима: «Мама, там горить!» Спочатку було незручно, потім стало вже все одно: у всіх були діти і собаки в кадрі, у всіх падав комп'ютер.
Ми не закривали офіс і дозволили ходити туди з певними вимогами. Плюс мобілізували доставку співробітників. Зараз громадський транспорт працює, але колеги їздять або на таксі, або об'єднуються в групи. У нас в офісі більше п'яти осіб, напевно, не було жодного разу за час карантину. Зараз, незважаючи на статистику, багато людей приходить в офіс. Напевно, накопичилася втома від роботи вдома.
Данило: Ми потрапили до максимальної турбулентності. Разом із моїм партнером Іллєю ми прийняли нове агентство 17-го березня, якраз у карантин. Ми тільки зібрали всіх дівчат (на той момент у нас в команді був лише один хлопець), почали розповідати про нашу стратегію, що ми рухаємося у світле майбутнє і все буде класно. Через два дні закрили метро, і ми такі — оп-па. Потрібно було намагатися налагоджувати комунікацію з командою віддалено. Це було досить складно: нові люди, ми не знаємо, у кого яка продуктивність, хто як працює з поставленим завданням, тим більше дистанційно. Все це ускладнювалося тим, що з ранку до вечора було Zoom-спілкування. Ми потрапили одночасно в комунікацію з нашою командою, нашими клієнтами та групою, яка зробила ряд антикризових заходів.
В якийсь момент я зрозумів, що сиджу в Zoom з ранку до вечора, у мене вже тупо їде дах. Дивитися в одну точку і не рухатися — для мене це виявилися такі тортури водою.
Це був дуже стресовий період саме тому, що порушився мій звичайний життєвий flow. Найсмішніше, що у грудні минулого року я якраз запускав свій транспортний проєкт і сказав дружині, собі, всім: я більше не буду працювати вдома. У мене трикімнатна квартира, вдома завжди був кабінет. Я вранці йшов на роботу, потім йшов додому, ввечері теж працював. Я зрозумів, що хочу взагалі винести роботу з дому. Я відтарабанив свій письмовий стіл в офіс, щоб навіть спокуси не було, книжки переніс. І коли почався карантин, я такий — упс. І перевіз стіл назад додому.
Вдома зараз мені важко ще й тому, що моїй дитині два з половиною роки. Я сиджу в Zoom, а дочка приходить, просто сідає на руки, дивиться, їй дуже цікаво, що відбувається. Ясна річ, що потрібно ще поклацати щось, тому що нудно просто дивитися на цих людей. Для мене робота віддалено була дуже важкою саме через те, що сім'я потребує уваги, часу, залучення. До того ж я зрозумів, що формат відеозустрічей — це не мій формат спілкування. Ще мені не подобається відсутність фізичного руху, я звик багато ходити пішки, і поки я йду, мені спадають на думку якісь ідеї. На карантині я відчував себе так, ніби я під домашнім арештом.
Тетяна: Я тут зовсім по інший бік, ніж Данило, тому що взагалі не бачу ніякого сенсу в балансі між роботою та життям. Якщо робота не подобається — це одна справа. Якщо робота подобається — вона буде весь час і скрізь. У мене немає ніяких проблем із тим, щоб з роботи піти о шостій і потім о десятій вечора сісти щось доробити. Або встати о п'ятій ранку. Мені здається, це залежить не від віку, а від того, подобається тобі те, що ти робиш, чи ні. Є така книга «Потік» — про те, яка діяльність змушує тебе втрачати почуття часу. Ось для мене це створення презентацій, читання, написання текстів.
Коли ми говоримо про life-work balance — це в принципі таке хибне уявлення про те, як виглядає життя. Є робота з дев'ятої до шостої, а потім ти все закрив і нарешті можна жити? Нічого подібного. Навіщо взагалі так жити, я не розумію.
Професійне вигорання. Що думаєте з цього приводу?
Тетяна: Вигорання — це, мені здається, взагалі фікція сучасності.
Данило: Ви просто не працювали на залізниці.
Тетяна: Мені здається, просто не варто підмінювати поняття. Якщо не подобається те, чим ти займаєшся, не подобаються люди, з якими працюєш — це не про вигорання. Це про те, що ти займаєшся не тим, для чого ти створений. І тоді питання не у вигоранні, а в тому, що зробити, щоб ситуація змінилася.
Без сумніву, є певний анамнез досвіду. Дев'яності роки, коли всі були голодні та їли макарони, — це точно те, що на мене діє з точки зору думок, на кшталт «треба заробити грошей і потурбуватися про всіх інших». Але гроші теж можна заробляти по-різному. Можна ненавидіти все і о шостій вечора і ні хвилиною пізніше йти додому. Я взагалі так не бачу життя. Якщо я працюю і не отримую від цього задоволення — це точно момент, коли потрібно щось вирішувати і змінювати роботу. І я в своєму житті не соромилася це робити.
Данило: Якщо говорити з точки зору вигорання, то це було пов'язано з якимись територіями, куди спочатку заходити було не варто. Це великі амбіції, які іноді в житті заводили мене не в ті місця. Тому можна сказати, що з якихось проєктів я повільно тікав. Але це було ситуативно. Я розумів, що мені потрібен місяць-півтора на перезавантаження, і далі завжди знав, чим хочу займатися.
Тетяна: Ось тут я абсолютно підтримую Данила. Мені здається, це дуже здоровий опис того, як потрібно та можна діяти з вигоранням.
Час на роботу та час на сім'ю. Як його розділити, працюючи дистанційно?
Данило: У нас є няня, яка проводить багато часу з дитиною. Але, звичайно, вона не завжди поруч, коли потрібно робити дзвінки. Тому в такі моменти я намагався піти в офіс дружини, який недалеко від будинку.
Тетяна: Моїм дітям вісімнадцять та вісім, і здається, з ними можна домовитися. Але ні, тому що їм все одно. Наприклад, я говорю: «У мене п'ять дзвінків, із сімнадцятої до вісімнадцятої, будь ласка, не приходьте». Але вони забувають, це не їхнє, їм постійно щось потрібно.
Спочатку ми намагалися домовитися, потім я кричала. Потім няня зрозуміла, що зараз буде погано, і вона просто відтягувала їх обох до дитячої, і вони там сиділи та чекали, поки я не скажу «можна». Але я зрозуміла, що все одно неможливо домовитися, тому що діти — це діти. І я просто почала їздити на всі важливі дзвінки в офіс.
Як виглядає домашнє робоче місце?
Данило: У мене завжди був окремий кабінет. Але з дитиною ця штука не спрацьовує. Тому що зачинені двері для неї ще цікавіші, потрібно йти і дивитися, що там.
Для комфортної роботи мені потрібен робочий стіл, і чим більша площа стільниці, тим краще. Щоб можна було покласти і ноутбук, і папери, щоб можна було руками розвести, чайничок поставити з чаєм, щоб лампа була. Ось такі у мене примхи.
У мене три робочих місця в місті. Кожне робоче місце, як мені здається, стимулює той чи інший вид роботи. Якщо потрібна концентрація, сфокусованість, то потрібен один тип. Якщо потрібна креативність, то інший.
Тетяна: Мені теж потрібен великий стіл. Ще мені потрібні квіти, у мене вони є і в офісі, і вдома. Крім того, мені потрібна відсутність дітей і собак. Ідеальний час для роботи вдома — це коли діти в школі.
Як дистанційка трансформувала підхід до роботи?
Данило: З моїм проєктом було дуже важко. Відбувалося мало подій, не пов'язаних з карантином, це була просто катастрофа. Журналісти не могли зустрічатися зі спікерами на інтерв'ю, а чиновника якогось запросити на відео — це малоймовірно. Зараз же всі ці Zoom, Skype. А на залізниці, наприклад, ти сідаєш в залі, там десь люди, в інших містах або офісах. Натискаєш на таку велику дерев'яну педаль і можеш говорити. Потім ти зняв ногу з педалі, і хтось інший може говорити. Ось так працюють віддалено у традиційному бізнесі.
Тетяна: Доповню: в «Укртелеком», коли вони приватизувалися, прийшов новий генеральний директор, і він через Outlook надіслав запрошення директорам філій, щоб приєднатися до зустрічі. Половина не прийшла — вони не зрозуміли, що це взагалі таке.
Данило: Мені здається, що дистанційна робота добре підходить для індивідуальних завдань, коли тобі потрібно зробити щось своє. Наприклад, у піар-агентстві протягом дня може бути кілька брейнстормингів, після цього — кілька зустрічей із клієнтами, потім — спілкування з журналістами, потім все заново. Постійно йде дуже багато інтерактивної комунікації. Особливо важливо, коли вона проходить у коридорах, на курилках, у мітингах. І тут дистанційна робота нам взагалі руйнує весь workflow. Ми можемо намагатися якось щось заткнути, але в підсумку втрачається найцінніше, що є в цій роботі, тому що вона виконується невластивим для неї способом.
Тетяна: Я з цим частково згодна. Дійсно, великий простір для творчості недоступний. Але, наприклад, ми перейшли на віддалені комунікації з усією командою. Спочатку — раз на тиждень, потім — раз на два тижні. Ми весь час спілкувалися, робили різні креативні челленджі, було дуже смішно. Я в іншому бачу небезпеку дистанційної роботи: з часом це підсилює конфлікти. Спочатку мені здавалося, що ми суперефективно комунікуємо, і все у нас виходить, ми нічого не упустили. Десь наприкінці травня я почала відчувати, що чогось не вистачає. Почалася якась агресія, навіть хамство. Кажуть, дуже легко нахамити в e-mail, тому, якщо ви не хочете, щоб вам грубіянили, зателефонуйте або зустріньтеся з людиною віч-на-віч.
(Не) все так погано. Що хорошого все ж було у дистанційній роботі?
Тетяна: Мені дистанційка допомогла з точки зору ефективності, я дуже ціную свій час. У мене те, чого не існує в календарі, не існує в житті. В якийсь момент це було доведено до екстриму, я заносила час, який повинна була провести з дітьми, в календар. Але потім перестала це робити.
Одного разу у мене була така ситуація: я вчилася і не встигла прочитати матеріали на наступний день, тому що ввечері ми з сім'єю домовилися поплавати на яхті. І мій друг і колега каже мені: «Звичайно, ти нічого не прочитала. Я бачив, ви там вчора на яхті їздили». Я кажу: «Саша, я місяць тому це записала в календар». Навчання не було в календарі, а це — було. Тому сорі, це family time, і так, я пожертвую прочитанням чергового матеріалу заради того, щоб побути з родиною.
Дистанційна робота дала мені нереальну гнучкість. Я, як і раніше, встаю о шостій ранку, але замість того, щоб о сьомій тридцять вибігати на роботу, я спокійнісінько о шостій ранку займаюся спортом, о сьомій тридцять йду в душ, і о восьмій тридцять я красива, одягнена, вже сиджу перед комп'ютером. Розкішно.
Данило: У мене була можливість більше часу провести з дитиною. Не потрібно було йти, поки вона ще спить. Ми разом прокидалися вранці, це дуже забавно. Мені було приємно, що у мене з'явилося більше часу на сім'ю. Звичайно, це було не так добре для роботи, зате набагато краще для сім'ї.
У моєму випадку ефективність катастрофічно впала. Мені важливо бути в русі, важливо змінювати дислокацію, важливо переміщатися. Я в якісь дні зрозумів, що навіть думаю гірше, тому що не отримую стільки зовнішніх вражень, зовнішніх подразників, все менше ходжу. І на другий місяць карантину мені стало зовсім сумно від цього.
За відчуттями, я ніби повернувся в минуле. Ніби я провалився у повільний Київ, якого вже давно немає, де немає заторів, де немає ресторанів, де немає нічого. Це було неприкольно.
Що з усім цим робити далі?
Тетяна: Red Bull, незважаючи на те, що ми дуже просунуті, категорично проти роботи вдома. Але зараз вже ясно, що всі можуть працювати віддалено. І очевидно, що ми будемо міняти підходи. З 1-го січня ми ввели один день дистанційно на місяць, але зараз точно будемо робити більше таких днів. Ми будемо повертатися в офіс, але не на п'ятиденний тиждень. Два-три дні на тиждень — це наша робоча версія, а далі подивимося.
Данило: У нас в групі кожне агентство саме вирішує це питання. У нашому агентстві один день на тиждень співробітник може працювати віддалено. В цілому такий режим досить комфортний. В офісі трошки менше людей, менше шуму. Але при цьому всі проєкти йдуть, workflow не порушується. Але ми виступаємо все-таки проти постійної роботи дистанційно.
Тетяна: Я бачу цінність роботи в офісі. Це людське спілкування, це його якість, в кінці кінців, це можливість домовитися і пам'ятати про інтереси інших людей. Тобто емпатія на відстані точно не розвивається, а ось у житті, без сумніву, так.
Який вигляд має стандартний робочий тиждень?
Тетяна: Два дні на тиждень я в офісі для того, щоб підписати документи та подивитися в очі співробітникам. Якщо це великі важливі зустрічі, я теж приїжджаю в офіс. В офісний день я встаю раніше, у неофісний — пізніше, у неофісний день у мене завжди спорт вранці, в офісний — завжди ввечері. Я приїжджаю на роботу за можливості у ті години, коли немає трафіка. Мій день не складається з роботи з дев'ятої до шостої. Навіть якщо я в понеділок в офісі, то можу приїхати на восьму та виїхати о четвертій.
Данило: Я працюю в середньому по 10-12 годин. У мене зараз два основні проєкти. З ранку виїжджаю в один офіс, там я проводжу ключові зустрічі, спілкуюся, розбираю завдання, які на команді й особисто на мені. Далі я з цією купою завдань їду до другого офісу, і тут ми вирішуємо групу завдань, спілкуємося, проводимо бліцстормінги. Ту роботу, що стосується стратегій, програм, меседжів, моєї консультаційної діяльності, я завжди роблю далеко від людей, тому що мені потрібна повна концентрація.
Три речі, які впливають на продуктивність
Данило:
- Мене вибивають телефонні дзвінки. У 95% дзвонить не те, що мені потрібно. Це не клієнт, це завжди інтернет-провайдер або ТВ. І завжди в невідповідний час.
- Я дуже не люблю, коли падає інтернет або щось трапляється з технікою. Я люблю, коли все працює автоматично, швидко та якісно.
- І третє — це все-таки дистанційка. Це не мій формат.
Тетяна:
- Спонтанні завдання домашнього плану, коли приходить дитина і їй щось потрібно. Коли я не працюю дистанційно, діти не будуть зайвий раз дзвонити або писати в офіс. А вдома: «Мамо, у мене там щось зламалося», «Мамо, принеси пластилін» або «Мамо, я застрягла в туалеті і не можу вийти». Щогодини сюрприз.
- Я суперпросунутий юзер Microsoft Office, у мене все дуже зручно налаштоване. У мене клавіші налаштовані таким чином, що я не тягнуся до мишки. І ось коли мені дають змінний комп'ютер, там потрібно налаштувати патчі, потрібно налаштувати мови, потрібно налаштувати виклик команд. Це мене бісить.
- Третя річ, яка мене дратує, — це повідомлення з пошти. У мене вимкнені всі повідомлення, крім месенджера. Тому що месенджери — це робочий інструмент.
Залишитися на дистанційці за найкомфортніших умов або працювати тільки в офісі?
Данило: Я б залишився тільки в офісі. Але за умови, що це придатний для роботи офіс.
Тетяна: Дистанційна робота — відмінно. Я за. Данило, ти ж інтроверт. Навіщо тобі в офіс?
Данило: Для мене брейнстормінг — дуже важлива частина роботи.
Тетяна: Це не вбиває в тобі інтроверта?
Данило: Ні. Мені просто дуже подобається з людьми проєкт розгортати на триста шістдесят, а потім ще звідти щось діставати. Все-таки без взаємодії це було б не так класно.
Тетяна: У мене навпаки. Я екстраверт і мені добре працюється в онлайні. Я все одно тримаю себе професійно, у мене немає бажання грубіянити, у мене немає бажання йти на конфлікти — це те, що дуже багатьох вбиває. Мені хочеться бачити очі інших людей, але через онлайн мені цілком достатньо.
Головне питання життя, смерті та всього іншого. Що з нами буде далі?
Данило: Я думаю, все буде добре. Я абсолютно в цьому переконаний, з урахуванням економічних заходів, які уряд застосовує у вигляді заливання грошима різного роду ринків. Тобто нам, Україні, звичайно, трошки складніше. Але глобальна катастрофа не сталася. Якісь компанії вже навіть в умовах карантину або показали зростання, або свою стійкість з точки зору бізнес-моделі та споживчих переваг.
Тетяна: Карантин — це не катастрофа. Це не щось, що нескінченно змінить життя світу. Це не перший і далеко не останній карантин, в якому ми жили. Він перший за технологічної ери, і він перший показав нам, наскільки технології прекрасні, важливі та дивовижні. І точно діджитал-трансформацію підштовхнув уперед. Все те, що ми б робили десять років, ми зробили за рік.
Читайте інтерв’ю з Тетяною Лукинюк: «Мене мотивують дві речі: залюбки ходити на роботу та залюбки повертатися додому».
Цінність людського спілкування тільки підвищилася. Обіймашки важливі, дивитися на людей важливо. І більше того, цінність людського спілкування стає все більш дорогою, і так і буде. Цінність технологій, цінність робочих процесів, їхньої ефективності також ще більше підвищилася. По суті нічого не змінилося, все просто посилилося, прискорилося. Але ми все одно залишаємося людьми. Людство все одно рухається вперед так само, як воно рухалося, тільки трохи швидше, зі стусана, а не просто на своїх двох.
